«Поринаємо у світ музика за допомогою казки»

                    Музична казка про Мажор і Мінор

Сталася ця історія дуже давно.  У одному славному містечку на березі річечки з красивою назвою Мелодія жили-поживали нотки. Було ноток всього сім.

Жили вони дружним нотним станом, не сумували. Веселими були нотки, багато пісеньок вигадували і частенько виступали на різних святах.

Одного дня навесні, коли на деревах стали з’являтися листочки, а на галявинах розпустилися перші квіти, нотки вирішили влаштувати пісенний фестиваль.

Скрипковий Ключ Музикашка запросив нас всіх взяти участь у святі.

— Чим слухачів радувати будемо? — запитав він у присутніх на галявині ноток. — Нові пісеньки вигадали?

— Звичайно, звичайно! — загаласували нотки. — Ми всі написали багато різних пісеньок: і веселих, і сумних.

— Ну що ж, — похвалив їх Скрипковий Ключ, — призначимо день репетиції. Кожна з вас заспіває свої пісеньки. Відберемо кращі і складемо концертну програму.

Вирішили зібратися в суботу на галявині біля річки. День вихідний, ноткам не потрібно буде бігти в музичну школу.

Але ні в суботу, ні в неділю зібратися на галявині ноткам не вдалося. Річ у тому, що в піднебінні оселилася грізна чорна Хмара( музкерівник викладає грізну хмару) і з ранку до вечора поливала все довкола осоружним холодним дощем. Дощ то посилювався, то припинявся ненадовго. Все довкола було мокрим, і нотки зовсім засумували.

— Що ж нам робити? — запитувала у всіх нотка МІ, — як же тепер репетирувати? Стільки грязюки довкола!

— Нічого, — утішала всіх нотка СОЛЬ, — не вічно ж цей дощ тривати буде! Сонечко вигляне, і все налагодиться.

— Як же, налагодиться, — вступила в розмову нота ФА, — дивитеся, яка ця Хмара величезна, незграбна. Вона ні за що з піднебіння сама не піде. Потрібно її як- небудь  прогнати.

— Як же її прогнати? Ми ж маленькі, нам з нею не впоратися, — пропищала нотка СІ.

— Треба на допомогу Вітер покликати. Вже він-то її прожене.

— Як же ми його покличемо? — вигукнули ДО і РЕ разом. Він гуляє невідомо де, щось його давненько не видно.

— Напевно, до моря відлетів повітрям морським подихати, — підсумувала МІ. Треба своїми силами справлятися.

— А знаєте що? — запропонувала завжди весела ЛЯ, — давайте ми Сонечко покличемо, воно Хмару і прожене!

— Як же ми його покличемо? — заторохтіли нотки, — та хіба воно нас почує?

— Ми йому пісеньку заспіваємо: веселу, барвисту, веселкову. Сонечко такій пісеньці зрадіє і вийде на піднебіння. Давайте, ноти, вибирайте собі кольори за смаком. Пісеньку вигадуватимемо.

Зраділи нотки. Відправилися по своїх кімнатках вбрання собі підбирати. І ніхто з них не помітив, що весь цей час їх розмову уважно слухав завжди похмурий дід Мінор. Дуже йому не хотілося, щоб на піднебінні Сонечко сяяло.

-Куди приємніше грозова Хмара! — роздумував Мінор, — сумно, сиро, спати хочеться. Благодать! Бач, чого ці вертихвістки придумали. Не бувати тому! Не бачити їм Сонечка!.

Задумав Мінор перешкодити ноткам. Поки вони по своїх кімнатах убиралися, викрав він веселушку – сміховинку ЛЯ (музкерівник забирає ноту з нотного стану). Потягнув він її у високу башту, що на околиці містечка підносилася, і замкнув на самому верху.

Зібралися нотки, всі гарно вбрані, красиві. Принесли папір, олівці кольорові, щоб пісенька і в нотному зошиті яскравою, веселковою вийшла.

-А де ж ЛЯ? – сполошилася нотка РЕ. Щось вона затримується. Чи не сталося чого?

— Піду і покваплю її, — запропонувала ДО, а то без неї починати не можна, красивої музики не вийде.

Повернулася ДО засмучена. Ніде подружку не знайшла.

— Куди ж вона пропала? — здивувалися нотки,  як же тепер бути? Без ЛЯ пісеньки веселої — не вийде.

А в цей час нотка ЛЯ сиділа в башті і голосно співала свої найвеселіші пісеньки. Вона не звиклася сумувати. Раптом хто-небудь почує і визволить її з полону.  На лужку біля башти пас своїх овечок пастушок. Був він пустотливим і веселим.

Почув пастушок завзяті пісеньки, поглянув на башту і побачив там нотку:

— Ти чого так високо забралася? Не страшно тобі?

— А мене сюди Мінор притягнув і на ключ замкнув, — поскаржилася ЛЯ.

Розповіла вона пастушку про те, що нотки вирішили Сонечку веселкову пісеньку вигадати, а Мінор перешкодити їм хоче.

— Я тобі допоможу, — утішив її пастушок. — Почекай, зараз я дядечка Мажора покличу, він розбереться з цим Мінором!

Дядечко Мажор — добряк відомий, друзів завжди виручити радий. Настрій у нього веселий, радісний.

Двері в башту Мажор запасним ключем відчинив і випустив нотку ЛЯ на свободу.(музкерівник повертає ноту ля на нотний стан)

Нарешті всі нотки разом зібралися. Пісеньку швидко вигадали. Дуже завзятою, дзвінкою вона вийшла, та до того ж всіма барвами веселки переливалася.

Справжня веселкова пісенька!  Лише нотки свою пісеньку заспівали, як прилетів звідкілясь Вітер. Почув він, як весело пісня звучить, як ноткам хочеться, щоб Сонечко знов на піднебіння повернулося, і прогнав злу Хмару  Тут і Сонечко виглянулоПосміхнулося широко, землю променями відігріло, нотки приголубило.  Зраділи нотки. Тепер і до свята готуватися можна! Ось що справжня дружба робить!

Музична казка «Жили – були нотки»

        В одній казковій нотної країні жили-були ноти. У кожної нотки було своє ім’я. Нотки, як і діти, були нотки хлопчики, які дуже любили лазити по драбинках, як і всі хлопчаки на всьому білому світі, а були і нотки дівчинки. Вони, як і всі дівчатка-реготухи, дуже любили наряджатися. Нарядів було багато, і тому їх тато Скрипковий Ключ побудував для них чудовий палац. Для кожної дівчинки була влаштована окрема кімната, але… про це трохи пізніше.

Хлопчиків звали так: ДО, МІ, СОЛЬ і СІ. Зібрались вони якось на прогулянку в парк, а там стояла висока драбина. ДО був наймолодший з усіх братів, і зміг забратися тільки на найнижчу сходинку, що стоїть на землі (додаткову). Він стояв там і радів: «Ось який я спритний!» А хлопці постарше, МІ, СОЛЬ і СІ, вирішили влаштувати змагання: хто ж забереться вище всіх. Найспритнішим виявився СІ, він забрався на третю сходинку. СІЛЬ трохи нижче, на другу, а МИ тільки на першу. «Ура, я виграв,- прокричав СІ,- я вище всіх». ДО не образився на брата, а сказав, що він, стоячи на своїй додаткової сходинці, бачить черв’ячків на землі. МИ теж не засмутився, адже зі своєї першої сходинки він побачив, як мама повертається з роботи. СІЛЬ зі своєї другої сходинки побачив найкращу на світі пташку.

— А що тобі там видно, СІ?

— Мені з третьої сходинки видно хмари і небо!

У цей же самий час, дівчата обирали собі кімнати.

— Я буду жити внизу на першому поверсі!- сказала РЕ,-не люблю драбинки, і оселилася під першою лінійкою.

— Тоді я займу другий поверх, між першою і другою смугами,- сказала ФА,- мені дуже подобається дивитися у вікно на наш чудовий яблуневий сад, а знизу і зверху не розгледіти.

— Ну тоді третій поверх мій,-сказала ЛЯ,-мені дуже подобається підніматися сходинками. І оселилася між другою і третьою лінійками.

Ось так дружно жили-поживали веселі нотки. І досі живуть.

хочете перевірити, тоді вирушайте в казкову нотний бік. А веселі хлопці-нотки будуть чекати вас у своїх будиночках

 Музична казка «Як нотки вчилися співати»

      Жили у казковій країні сім нот, сім сестер. Звали їх – До, Ре , Мі, Фа, Соль, Ля, Сі. Були вони схожі один на одну, всі маленькі, всі кругленькі та  ще й голосисті. А голоси у них були чисті, прозорі, та справді трішки одноманітні. Ось заспіває нотка До і вся пісенька у неї – тільки «до» та «до». А у ноти Ре – тільки «ре» та й «ре».

Як і всі принцеси вони жили в гарному палаці, який побудував їх тато король Скрипковий ключ. Молодша сестричка До – вирішила жити на найнижчому, додатковому, поверсі .

Я буду жити під першим поверхом!- сказала РЕ,- і оселилася під першою лінійкою.

А Мі зайняла перший поверх.

Мені дуже подобається дивитися у вікно – сказала ФА, і оселилася між першим і другим поверхом.

Сестричці Соль сподобався чомусь другий поверх.

Гаразд, між другим і третім поверхом житиму я, – сказала ЛЯ, – мені дуже подобається підніматися сходинками.

А Сі – була найсміливішою дівчинкою, тож і захотіла жити на третьому поверсі.

Жили сестрички кожна на своєму поверсі, співали. А пісенька той не виходила в них. Все одноманітною було.

А давайте заспіваємо всі разом, – запропонувала якось сестричкам нота Ля. – Можливо пісня веселіша буде?

Заспівали ноти хором, та вийшов у них шум. Як вони тільки не намагалися співати, та все марно. Засмутилися сестрички:

Хто ж нас співати навчить?

І раптом чують гарну пісеньку, яка лунала за вікном, дивляться – а на верхівці дерева сидить соловей та співає.

Навчи нас співати. Соловейку!- попросили вони.

Гаразд підспівуйте за мною, та й навчитеся: Тьох-тьох-тьох!- заспівав соловей. За ним і заспівали нотки, але натомість пісні вийшов лише писк такий що й соловей злякався та й полетів.

Зневірилися сестрички, хотіли вже зачиняти віконця, та раптом побачили як  по дорозі йде Жінка співає та й ще руками в такт пісні розмахує.

І ноти закричали:

Постій, зачекай, Жінко, навчи нас співати! Гарна в тебе пісня дуже!

Щоб навчитися співати – треба вам знати як кожна з вас звучить! Знаєте? – Знаємо, знаємо – відповіли сестрички. – Тільки так і співаємо – кожна свій звук.

Тоді запам’ятайте,- каже Жінка,- коли я буду співати, нехай кожна з вас підхвачує в пісні той звук, який вміє співати тільки  вона сама, тоді ви зможете збудувати гарну мелодію

А коли ми будемо разом співати? – запитали сестрички.

Ніколи – відповіла Жінка –  Інакше крім шуму у вас нічого не вийде.

Заспівала Жінка, і заспівали ноти так , як вона їх навчила. Вийшла пісня точнісінько така, як у Жінки. Зраділи сестрички. Тоді навчились вони співати  як співає і вітер, і струмок ,і соловей.

Відтоді нотки-сестрички не сумували. А в їхньому королівстві завжди лунали чудові пісні.